---

Як посміли ми

Мудрість Прадавніх забути

Відвернутись від істини, молитись брехні

Ковтати фікцію про мертвого бога,

Чужого, понівеченого, слабкого

Придуманого, нав’язаного крізь віки

Відкинь, забудь чуже

Не потрібно йти як вівця.

Ми духом міцні, часом загартовані

І своє ми несем до кінця

Століттями в пащі брехні

Підступно закуті

Не бачили справжнього сонця,

Ночі й зірок

У пути холодні

Заковані діти,

Знесилені падають,

Та знову стають

Та й йдуть..

Піднімаючи голову,

З надією..

Десь далеко в душі вони відчувають,

Що сонце побачать, розірвуть ланцюг

І сонце засяяло во славу Прадавніх

І їхнє слово пробудило від сну

Дітей, що віками чекали

На повернення світла, що розсіє пітьму